Sigma mobile вітає захисників і захисниць України!

14 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць. У час російсько-української війни ця дата є не просто символічною для висловлення вдячності чоловікам та жінкам, які в різні часи становлення нашої держави обороняють її незалежність і територіальну цілісність.

Війна на сході України триває

Упродовж століть на долю України випало чимало визвольних війн та боїв. І навіть у XXI столітті українці змушені брати до рук зброю і чинити опір агресору. З 2014 року ним став наш північний сусід – Російська Федерація.

З перших днів гібридної війни зі сторони Росії будь-яка допомога українській армії була важливою. І компанія Sigma mobile намагалася приносити користь захисникам і захисницям. Ми переказували кошти для закупівлі нашими співробітниками-волонтерами речей, яких потребували військовослужбовці. Завдяки волонтерам було передано одному із батальйонів ЗСУ захищені телефони. Адже робочий гаджет, який повноцінно працюватиме в дощ, функціонуватиме за низьких температур, «виживе» в окопах і бліндажах – теж корисна річ для військового у зоні бойових дій. І розповіді самих армійців найкращий тому доказ. 

Бойовий шлях військових із Sigma mobile

Обидві історії трапилися у 2015 році в зоні бойових дій. Першу нам розповів Валерій Шашків, який воював у складі 11-го Батальйону Територіальної оборони «Київська Русь». Він пройшов складний бойовий шлях із захищеним X-treme PQ11 у населених пунктах Фащевка, Лисичанськ, Бахмут, на Чонгарі (перешийок із Кримом), на шахті Бутівка, що біля Донецького аеропорту. Як написав сам Валерій, в яких тільки умовах не прийшлося користуватися смартфоном, скільки ударів гаджет пережив, але він жодного разу не підвів. Деталі історії про те, як наш захищений смартфон майже 4 роки на совість відслужив українському захисникові, читайте у публікації «МІЙ БОЙОВИЙ ШЛЯХ З SIGMA MOBILE X-TREME PQ11 – САМЕ ТАК ПОЧИНАВСЯ ЛИСТ, ЯКОГО МИ ОТРИМАЛИ».

Як смартфон Sigma mobile допоміг військовому

Ще одну історію нам розповів захисник Святослав Повстюк, який перебував на службі у складі розвідувальної роти 30-ї бригади. За його словами, в одному із запеклих боїв під час штурму села Логвиново, Артемівського району, українські військові потрапили в засідку. У ході обстрілів з боку ворога Святослав отримав два важких поранення. Від третьої ворожої кулі захистив смартфон Sigma mobile. Як розповів армієць, він носив гаджет у правій нижній кишені бронежилету. Як результат – куля розтрощила нижню частину телефона і не зачепила Святослава. Зі слів бійця, навіть після такого пошкодження смартфон увімкнувся і працював, за виключенням механічних нижніх кнопок та мікрофону, куди і влучила куля. Усі подробиці цієї історії у публікації  «ІСТОРІЯ SIGMA MOBILE X-TREME PQ22 В АТО».

Крім того, силами наших колег було розроблено, роздруковано і спрямовано на фронт декільком батальйонам методичку з надання домедичної допомоги на полі бою, щоб було більше шансів зберегти життя військовому у разі поранення. Адже у перші роки війни наша армія зазнавала чималих втрат, зокрема, і через відсутність знань і досвіду з надання домедичної допомоги.

Сьогодні в Україні є сотні тисяч ветеранів лише російсько-української війни, а в оточенні кожного з нас є рідні, друзі або колеги, які за покликом серця виконали свій громадянський обов’язок. Sigma mobile пишається тим, що у нашому дружньому колективі є такі співробітники.

Ті, хто першими пішли на схід

З нагоди Дня захисників і захисниць хочемо познайомити вас із колегою – учасником бойових дій, який разом із побратимами брав участь у боях за Дебальцеве. Ця спецоперація стала важливою сторінкою української історії. 

З початком нинішньої російсько-української війни понад чотириста тисяч українців взяли зброю до рук у лавах Збройних Сил, Національної гвардії, правоохоронних органів і добровольчих формувань, щоб зупинити агресію Російської Федерації та відстояти незалежність України. І наш колега Максим* (*на прохання співрозмовника його ім’я було змінено) серед них.

Він пішов на фронт у 2014-му, тоді, коли українська армія була слабо боєздатною, військо – малочисельним, а військове забезпечення – на рівні часів Другої світової. Та усе це не зупинило Максима, для якого боротьба розпочалася ще з перших днів Євромайдану (Революції Гідності). Згодом, коли виникла загроза територіальної цілісності України, він, не зволікаючи, став на захист Батьківщини в зоні проведення АТО (зараз ООС).

«Спочатку був Майдан. Я з перших днів вирішив підтримати людей, які вийшли на мітинг у 2013-му році в центрі Києва. Коли протистояння на Майдані перейшло у протистояння на сході України у зв’язку із вторгненням на територію України військ РФ, я пішов до військкомату, щоб записатися до лав ЗСУ. Оскільки упродовж декількох тижнів із військкомату не було інформації щодо зарахування мене до якогось батальйону Збройних сил України, то я вирішив не марнувати час і долучився до батальйону територіальної оборони (БТрО)», – пояснив Максим.

Армію створювали майже з нуля

Для розуміння: 2014-й – був одним із найскладніших періодів російсько-української війни. За словами Генерала армії України, начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗСУ (2014—2019) Віктора Муженка в одному з інтерв’ю, станом на 2014 в Україні повністю були демілітаризовані східні регіони, включно з Донбасом. Тамтешні військові частини були розформовані. Тож на момент вторгнення регулярних військ РФ на територію України українське військо довелося будувати з нуля. Важливу роль у цей час відіграли батальйони територіальної оборони (БТрО) (це територіальні добровольчі військові формування) та волонтери, які вирішували питання забезпечення захисників і захисниць. До лав БТрО записався і наш колега, після чого поїздка на схід не забарилася.

«До батальйону територіальної оборони я пішов добровільно, бо хотів захищати свою Батьківщину. Приналежність до БТрО передбачає захист важливих об’єктів інфраструктури в себе вдома, на території, яку ти знаєш.  Проте у зв’язку із обставинами, які склалися на той час на фронті, чимало батальйонів територіальної оборони їхали на схід, щоб протистояти ворогу. Поїхав і наш батальйон», – розповів Максим.

2014-2015 рр. – запеклі бої за свободу та незалежність

У 2014 році регулярні війська РФ та сепаратисти вели активний наступ на українські території, тому усі наші захисники, прибувши на фронт, вступали у бій майже у перші дні своєї дислокації. Так було і з Максимом.

«Найстрашніший був 2014 рік, коли я був у добробаті. У зону бойових дій я потрапив на початку липня 2014 року, і, фактично, одразу у мене був перший бій з сепаратистами. Це було вночі. Наступного дня було те саме – другий нічний бій. Ми стояли за 7 км від кордону України з РФ. З боку російського кордону по нас стріляли градами і САУ (самохідна артилерійська установка, – ред.).  У нас були автомати Калашникова, а з найважчої зброї – кулемети та РПГ. Через деякий час відбулася передислокація, а згодом батальйону запропонували перевестися у діючі бригади ЗСУ. Після чого я пішов до 128-ї гірсько-піхотної бригади», – поділився спогадами колега.

Саме у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади Максим брав участь у легендарних боях за Дебальцеве.

«На початку 2015 року приблизно з 21 січня активізувалися сильні обстріли. В той же час діяли Мінські домовленості (досягнуті восени 2014 року), які угруповання регулярних російських військ і підконтрольні їм бойовики дедалі частіше порушували. На початку 2015 року українські війська тримали виснажливу оборону по всьому фронту», – пригадав наш колега.

Дебальцівський плацдарм

Чимало військовослужбовців неодноразово наголошували, що бій за Дебальцеве – це був стратегічний і життєво важливий успіх, завдяки якому українська армія зміцніла та отримала час, щоб укріпити свої позиції і не підпустити ворога до інших важливих стратегічних точок, зокрема, міст Слов’янська і Бахмута, а також адміністративної межі сусідніх Харківської та Дніпропетровської областей.

12 лютого було досягнуто так званих других Мінських домовленостей, які передбачали повне припинення вогню з 15 лютого 2015-го. Після встановлення умовного перемир’я бойовиків перекинули у Дебальцеве. Як наслідок посилилися обстріли опорних пунктів українських сил. Додаткових резервів для їх підтримки в Дебальцевому майже не було. За таких умов Генштаб ЗСУ вирішив 18 лютого вивести всі підрозділи з району. Повний вихід з Дебальцевого відбувався у декілька етапів і тривав кілька діб. Після завершення відходу сили АТО зайняли нову лінію оборони по річці Луганка. Бойовики намагалися атакувати нові позиції, але без успіху.

Дебальцеве: рішення, які врятували армію

Колишній командувач військами НАТО в Європі Веслі Кларк в одному із інтерв’ю високо оцінив дії української армії в нинішній війні на Донбасі, а операцію в Дебальцевому з точки зору стратегії вважає успішною і такою, що увійде в підручники сучасної військової справи. Хоча наразі більшу частину тієї української території, де перебував Максим, контролюють збройні бандитські формування, наш колега не жалкує про свій вчинок. І у разі масштабної мобілізації він готовий знову піти на фронт.

«Я жодної миті не пожалкував про те, що добровільно пішов у зону бойових дій. Я хочу забрати те, що належить нам, що належить Україні. Те, що я не з Донецька, не означає, що ці території треба віддати. Я поважаю усіх, хто не втік і вирішив піти на фронт у складний для країни час. Часто це були таксисти, викладачі. Першими пішли на фронт добровольці. Далі держава зробила крок, який прописаний українськими законами: оголосила мобілізацію. Тому я поважаю і вдячний усім тим людям, які без жодних вагань пішли на фронт, коли треба було стати на захист своєї країни», – наголосив Максим.

Після повернення з фронту він пішов на державну службу, а через декілька років вирішив змінити напрямок своєї діяльності. І наразі Максим вирішує питання логістики в Sigma mobile. Безсумнівно, для української компанії велика честь мати у своїй команді таких людей.

Саме тому 14 жовтня для нас хороша нагода вкотре подякувати усім захисникам і захисницям за те, що вони ціною власного життя стоять на сторожі незалежності та територіальної цілісності України.

Волонтерство – унікальне українське явище

Війна – це не лише гарячі фронтові зони, а й цивільний тил, де, на жаль, доводиться рахувати втрати і допомагати тим, у кого ворог намагався забрати життя, але вони змогли вижити. І тут в Україні теж ціла армія небайдужих волонтерів – жінок і чоловіків, які знаходять час приїхати до шпиталів, принести необхідні речі, медикаменти та й просто поговорити. Адже часом слово може виявитися потужними ліками, які відроджують жагу до життя.

І в нашій дружній команді Sigma mobile є такі колеги, для яких шпиталь уже став другим місцем роботи, роботи на волонтерських засадах та за покликом серця. Наталя Козіна – саме така людина в нашій компанії. Шлях її волонтерської діяльності почався у 2014-му, коли розпочалася російсько-українська війна.

«Я – людина з активною життєвою позицією, тож не могла стояти осторонь подій 2014 року. На той час уже було багато поранених військових. Одного разу я відвідала Київський шпиталь, де побачила хлопців без ніг, без рук, на візках. Хотілося якось допомогти їм, підтримати. Тож я просто підійшла до пораненого і спитала. Ця розмова стала для мене вирішальною», – поділилася спогадами наша колега.

Потім Наталя запропонувала адміністрації школи (Києво-Могилянський колегіум), де навчалася її дочка, долучитися до акції «Ліки замість квітів». Ініціатива передбачала гроші, які родини хотіли витратити на квіти і подарунки з нагоди початку навчального року, спрямувати тим, хто цього потребує. Після збору коштів адміністрація навчального закладу доручила Наталі знайти, куди або кому віддати зібрані кошти. Тут все було очевидно – на допомогу пораненим військовим.

Допомога пораненим не для слабких

Спектр її справ у шпиталів, на перший погляд, може видатися буденним:

•     спілкування з армійцями;
•     купівля всього, що просять інші волонтери, лікарі та рідні поранених, починаючи від їжі чи речей першої необхідності, закінчуючи медикаментами;
•     пошук транспорту;
•     порадити реабілітолога;
•     організувати юридичну консультацію;
•     поселити рідних, які приїжджають із різних областей до поранених;
•     відвезти захисника на концерт чи футбол, бо позитивні емоції також частина реабілітаційного процесу.

«Інколи досить вислухати військового чи пожартувати, а іноді доводиться вирішувати серйозні питання. Спілкуватися доводиться не лише з бійцями у палаті, але й з волонтерами, лікарями, родичами поранених. Є ситуації, які потрібно координувати та передавати далі іншим людям, бо один ти мало що можеш. Пам’ятаю досі, хто з якої бригади, звідки родом, яке було поранення та за яких обставин, а цих людей вже тисячі за стільки років», – наголосила волонтерка.

Один із найскладніших моментів для неї був у лютому 2015-го.

«Тоді було багато поранених у Київському та Ірпінському шпиталі. Зайшовши до палати, де були молоді і важко поранені хлопці, я не витримала і, стримуючи сльози, вийшла, а потім розплакалася в коридорі. До мене підійшла психолог, яка працювала у шпиталі, вивела мене на вулицю і досить суворо поговорила. Вона пояснила, що треба позбуватися страху і жалю, заходити у палату слід із посмішкою, необхідно наповнювати себе позитивом, а далі віддавати цю енергію тим, хто її потребує. Тоді психолог наголосила: якщо не можеш, краще йди зараз займатися іншими справами. Тоді я навіть образилася, але потім зрозуміла, що завдяки тій розмові я стільки років змогла допомагати у шпиталі», – зазначила наша колега.

В цивільному житті буває теж непросто…

Як каже Наталя уже з власного досвіду, для військових після повернення з фронту та ще й з пораненнями, фізичними травмами, спілкування і словесна підтримка є не менш важливими, ніж ліки. Попри те, що іноді емоційне виснаження дає про себе знати, каже Наталя, просто поставити крапку і піти було б неправильно, а докори сумління не давали б їй спокою.

«Важко бачити горе рідних та їхній біль. Важко, коли віриш до останнього, що поранений буде жити, але стається по-іншому. Через декілька років волонтерства я зрозуміла, що вже не можу плакати, хоча я доволі емоційна людина. Тому коли сльози повернулися, я зраділа по-справжньому, бо це приносить полегшення болю. Наразі скільки вистачить сил та енергії, стільки буду займатися допомогою пораненим військовим», – розповіла Наталя.

Вона долучається і до різних соціальних ініціатив, наприклад, до забігу «Біжу за Героя» з метою вшанувати загиблих захисників, була волонтером на «Warrior games» та «Invictus games». Усе це невід’ємна частина комунікації з пораненими та травмованими військовими.

«Коли ти знаєш, через що вони пройшли у шпиталі, який це був довгий та важкий шлях до цивільного самостійного життя, то ти зовсім по-іншому радієш їхньому успіху та досягненням. Це неймовірна радість бачити їхню перемогу на таких змаганнях, пишатися їхньою силою волі та духу», – підсумувала Наталя.

Волонтерство в шпиталі, допомога пораненим, намагання знайти вихід там, де, здавалося б, його не може бути – усе це загартувало і саму Наталю. Після такого досвіду решта буденних питань уже сприймаються набагато легше і простіше. Натомість життєвою звичкою стало прагнення рухатися вперед і досягати поставленої мети попри перешкоди.

Звичайно, замало слів, щоб висловити подяку і шану нашим захисникам і захисницям за їхній подвиг ціною власного життя. Зі свого боку Sigma mobile і надалі намагається долучатися до різних соціальних і суспільно корисних ініціатив на підтримку українських військових.